ФОРТЕЦЯ ВІД БРАТІВ

Цьогорічний день захисника Вітчизни надихнув мене на деякі думки…

Відсторонимося від «свята Радянської Армії». Адже захист Вітчизни – це поняття значно ширше, аніж професія «Батьківщину захищати». Захищали її в різні часові відрізки нашої історії і витязі-богатирі Київської Русі, і козаки-запорожці, і учасники громадянської війни – і кожен з них думав, що він захищає СВОЮ Вітчизну, як і учасники Другої Світової, де б вони не знаходилися, -- в окопах Сталінграду чи в криївках Карпатських гір. 

...Чомусь так вже склалося, що історія людської цивілізації – це історія воєн – й історія мистецтва. Історія руйнування та історія творення. І свої міркування я проілюструю однією картиною, а саме роботою заслуженого художника України Юрія Камишного, який живе і працює в Житомирі. Його мистецька міфологія, як я це називаю, тобто, провідна тема творчого шляху – це теж захист Вітчизни. Так-так, я не жартую. Юрій на своїх полотнах зображує старовинні українські хати, яких все менше й менше залишається в поліських селах, а отже, своєю працею художник захищає той сакральний простір України, без якого вмирає духовна сутність кожного українця.

Втім, цей пласт роботи митця – то тема окремої статті. 

«А ваша фортеця – від братів…» -- так називається одна з останніх робіт художника, яка, власне і є ілюстрацією до моїх слів. 

Генуезька фортеця у Феодосії – одна з історичних пам’яток Криму, яка нагадує про той період, коли це місто було володінням Найяснішої Генуезької республіки, і хоча територіально Каффа належала до володінь золотоординського ханства, все ж мала суверенну владу в особі консула і навіть чеканила власні монети:  мідні фолери та срібні аспри, з написами  латинською та арабською мовами. Тричі на тиждень консул, що очолював  владу в місті, творив суд і розправи. Йому належало й «право меча», а в парадній залі виставлялись символи його влади – меч та скіпетр.

Згодом Каффу анексували турки-османи, і той період історії міста залишив болючий слід у багатьох українських думах та піснях, бо Кефе, або Кафа, як назвали це місце турки, стало центром работоргівлі на Чорному морі, і його стіни та вулиці политі сльозами та кров’ю багатьох людей різних націй та рас. Пам’ятають укріплення міста й козаків-запорожців, котрі на човнах-чайках не раз і не два налітали на місто і звільняли тисячі невільників.

Уже в значно мирніші часи стіни фортеці приваблювали митців-художників, і ці старовинні камені залишили свій слід у творчості Івана Айвазовського, Максиміліана  Волошина, Олександра Гріна та Костянтина Богаєвського… 

Картина-інсталяція Юрія Камишного – це спроба передати тугу митця над безглуздістю вічного прагнення людства до знищення одне одного – інстинкту, що властивий єдиній істоті на планеті, яка володіє розвиненим інтелектом, але спрямовує його на знищення одне одного.

Не одразу помітна, але надзвичайна важлива деталь, яка дала назву картині – це малесенький равлик, що його художник помітив на стіні Генуезької фортеці. Равлик ціле життя носить на тілі фортецю, подаровану йому природою для захисту від ворогів… а людина будує велетенські безглузді споруди, для того щоб захиститися від своїх братів по виду, у той час, коли є значно серйозніші вороги – хвороби душі й тіла, та й сама Смерть. Всі більш-менш значні винаходи людства слугували зрештою війнам та озброєнню, всі великі відкриття спрямовувалися на «потреби безпеки», навіть багато геніальних митців, скажімо, Леонардо да Вінчі, були свого часу відомі перш за все як військові інженери, а вже потім як творці краси… не кажучи вже про те, скількох синів людство втратило на безглуздих війнах…

Картину художник продовжив у рамі, і всі предмети, що оселилися в її просторі – це артефакти часів Генуезької республіки та Османської імперії, живі свідки історії, співучасники історії Кафи. Народжені колись руками древніх майстрів, вони брали участь у боях та святах, вони свідки торгівлі предметами розкоші та людьми,  вони пам’ятають стук гарячих сердець та пролиту кров... Художник-філософ відшукав ці речі (а можливо, вони знайшли його?) у кримських краях, там, де він і створив полотно. І продовжуючись, інсталяцією рами, картина ця закінчується у серці глядача… 

І повертаючись до теми захисту Вітчизни… іноді в мирний час її важче боронити, аніж на полі бою. Бо там – усе зрозуміло: є поле бою і є ворог, від якого треба захищатися. Але ж Вітчизна – це не лише територія, це той сакральний простір, який живе у серці кожного з нас, те незбагненне, що робить окремих індивідуумів – нацією і дає право називатися – Людиною. І нерідко цей сакральний простір потребує більшого захисту, аніж територія, бо коли помирає він – земля уже не потрібна…